Про школу

Поскидую сюди, бо потім в фейсбучику не знайти, а я пальці постирала.

Оприлюднено методичні рекомендації до оновлених програм початкової школи (саме смачненьке):

"Учням не будуть знижувати оцінки за "неправильний" відступ кількості клітинок та рядків".

"Знято оцінювання каліграфії, залишено лише вимогу, що письмо має бути охайним та розбірливим. "

"Вилучено вимоги та критерії щодо підписання зошитів ".

"Оцінювання – це конфіденційна інформація, яка стосується лише вчителя, дитини та її батьків".

"Наявність охайних виправлень, здійснених самою дитиною, не впливає на зниження балу за роботу".

З цього приводу мої рефлексії.

Одне з сильних перших вражень в Німеччині: на осінніх канікулах якісь активісти волонтери зібрали дітей у дворі, влаштували з ними театр і запросили батьків на виставу в місцевий клуб. І от виходять на сцену діти. Хто в чому. Як ото в піску бавились, їм трохи штанці обтрусили і випустили на сцену. Хто з дітей пам'ятає текст, комусь підказують, хтось активний, хтось стидається - але всі щасливі і раді. Я одразу згадала наші вимуштрувані виступи в будинку культури північна корея стайл і подумала, що щось я в цій німецькій системі не розумію: де вишкіл? де урочистість? де нарядне вбрання? де хвальоний німецький орднунг?

Як тяжко травмована радянською школою, відмінниця і акуратистка, я так само, як і більшість, з одного боку вважала, що вимоги у нас дурацькі, але іншого в житті не бачила. Тому, коли дітьо приносить зі школи щось накарябане курка лапою, сильно хвилювалась і вважала, що треба зараз насісти і написати домашні завдання красиво і чисто. Дітьо пручалось і писало, як йому заманеться. І приносило зі школи гарну оцінку.

Я, як активна і ініціативна мамаша, ходила в школу розбиратись: як я можу від дитини щось вимагати, якщо в школі такі занижені вимоги? Що це за почєрк, чому дітьо пише олівцем, вже давно пора писати ручкою, що це за чьорканія, стирання і виправлення?

Вчителі дивились на мене, як на трошки хвору, лагідно посміхались і казали, що я даремно хвилююсь. Практика показала, і з другою дитиною також, що я дійсно даремно хвилювалась.

Так ось, що нас очікує в Україні. Якщо в Німеччині вчителі вже мали досвід такої релакс освіти, то в Україні майже всі без вийнятку вчителі іншого не бачили і не знають. Якщо в Німеччині я була одна така полохлива мамаша, то в Україні всі такі, які іншого не бачили і не уявляють. Тому навіть ті, хто радіють, будуть з часом дещо розчаровані. З одного боку буде потужна опозиція, з іншого - відсутність досвіду.

Але приблизно років через 15 все поступово устаканиться.
******************************

Зараз освітня система виглядає приблизно так. Перед дітьми виритий рів з водою шириною в метр. І от дітьо вчать перестрибувати. За перший клас треба навчитись перестрибнути, бо в другому класі рів буде ширший. Хто не встиг - значить або батьки не допрацювали, або дитина дурна. Власне, шансів у такої дитини успішно дотягти до кінця школи малувато. Альзо, шо тут думати, треба тренуватись стрибати.

Правда сучасного життя полягає в тому, що способів подолати водну перешкоду є багато і для них треба багато різних навичок, або навіть вміння знайти нестандартне рішення. Наприклад, рів можна спробувати перейти вбрід, переплисти човном, побудувати міст, або натягнути мотузку і переповзти по ній. До того ж, якщо вже і стрибати, то деякі діти доростають до можливості перескочити трохи пізніше, але на той момент перед ними вже інші рови.

Про старанність.
Колись я залюбки ходила в музичну школу. Потім трохи менш залюбки. Потім в учительки і батьків виникла ідея віддати мене в музичне училище і вже через рік я просто ненавиділа фортеп'яно, але готувала програму на вступ. Старанно. Нарешті вчителька пояснила мені, що старанно - це означає, доки пучки пальців не зітруться в кров. Після цього я рішуче закрила кришку і поклала край майбутній кар'єрі піаністки. Наступного разу я сіла за інструмент через 10 років.

В той самий час в клас зайшла нова вчителька біології, тримаючи в руці гігантський муляж рака і у неї горіли очі. Це була любов з першого погляду. Щорічну підготовку ми розпочинали з повторення всіх попередніх підручників (разом) і розбору олімпіадних завдань (в дискусіях). Це було схоже на гру, а не на старанне зубріння. Пізніше, коли я вже була призером олімпіад, вчителька делікатно оминала мене при опитуванні перед класом: я завжди ляпала щось не те. Вона резонно розпізнала, що мені потрібно багато часу на міркування.

В початковій школі я тєрзала доньку, що вона погано малює геометричні фігури в зошиті. Бере товстий олівець, прикладає криво лінійку і проводить не по клітинкам. Фу, як негарно (боже, що з неї виросте! де старанність?! а коли справжня геометрія почнеться, графіки функцій вот ето всьо?). Донька мабуть подумки показувала мені середній палець і малювала, як хотіла. Трохи пообурювавшись, я вгомонилась. В середніх класах геометричні фігури стали ще потворнішими, бо лінійку ліньки діставати. Я прикушувала язика. А потім вона захопилась малюванням. Вчора готувала проект в школу - тривимірний дизайн власної кімнати. Я раптом дізналась про доньку, що вона, виявляєтся, перфекціоністка. Це був абсолютно ідеальний ескіз з тонкими акуратними лініями. Подолати рів можна різними способами. А от якби я насіла зі своїми вимогами малювать рівні лінії, доки пучки пальців не зітруться в кров...
Про помилки.
Он вчителька якась в дискусії мені каже, що помилки - це сигнал вчительці, що учню треба більше уваги. Я вважаю, що помилки, це просто помилки. А от відсутність помилок - це сигнал учителю, що дитина отримує замало нового інпуту. Бо перше, що робить будь-яка пересічна людина, яка не має досвіду, коли за береться за щось нове - це помилку. Помилка - це норма в процесі навчання.

От візьмем приклад, коли я вчила в школі англійську. Помилка - це ужас і катастрофа. Я взагалі рота не відкривала, аби не зробити помилку. Я правдами і неправдами дотягла без помилок до кінця школи і випустилась зі школі з нульовими знаннями, п'ятіркою і переконанням, що я мовний дибіл.

Потім я почала вчити німецьку з німецькою вчителькою. Я робила одні помилки. Жодного речення не казала без помилки, жодного тесту не написала без помилок. Я просто жила цими помилками, які не парили ні мене, ні мою вчительку. Врешті решт у мене доволі пристойна німецька і палка любов до помилок.

Помилка означає одне - людина саме перебуває в процесі навчання.

Про гаджети.
Та сама вчителька каже, що домашні завдання це добре, принаймні дитина не сидить перед телевізором і гаджетами. Про телевізор може і погоджусь, про гаджети - вже пізно пить боржомі.

Ми вступили в таку освітню епоху, яка досі не траплялась з людством. Раніше як було? Мавпочка-мама завжди трошки досвідченіша ніж мавпочка-дитина і вчить її виколупувати мурах з мурашника палочкою. І так було від мавп всю історію людства аж до минулого тисячоліття, поки не з'явились гаджети.

Тепер як? У батька щось з мобільніком, барахлить. Батько кипить, шипить, піниться, тупає ногами і лізе дивитись в рахунки, чи ще є гарантія на чортовий дивайс, до якого до того ж нема інструкції. Донька бере спокійно мобільнік, робить апдейт, щось деінсталює, щось інсталює, міняє налаштування - і мобільнік як новенький. Бери, тату, юзай далі.

Молоде покоління шарить в виколупуванні мурах з мурашника набагато краще. Тобто вчитель, якщо він не дурень, повинен зціпити зуби і вчитись розбиратись в планшетах і еппсах, бо...

Бо мої дітлахи, наприклад, вивчили англійську до стану вільної розмовної тупо по ютьюбовським каналам. Або знають слова англійських музичних хітів напам'ять, тільки тому, що епп підсовує слова пісень щоразу, коли по радіо звучить пісенька. І вони знають цих віршиків напам'ять пачками. Ви ще сперечаєтесь, скільки по програмі треба знати віршів для тренування пам'яті?
************************************************************

Вішенка на торті